ПТСР війни: дисоціація, щоб не відчувати емоції

«24 лютого. Біля п'ятої ранку я пробудилася від вибухів. Все тіло тримтіло, а свідомість не розуміла, що треба робити. Після того, як я оговталася в голові з'явився план дій. Я ще дозволила собі заварити і випити кави. Доки кава заварювалася я почала збирати речі. Все відбувалося в суматосі. Я просто всовувала ті речі, які мені траплялися на очі у валізу. Вже потім зрозуміла, що я взяла речі, які мені були непотрібні, а потрібні залишила вдома.

За всіма моїми рухами спостерігала моя киця. Я зрозуміла, що не можу її залишити саму. Плачучи дістала кошик і поклала в нього кицьку. Так, незважаючи на зручності і невідомість я її забрала з собою.

Якимось чином дісталася вокзалу. В касі купила останній квіток на перший вечірній потяг і залишилася чекати на вокзалі. Раптом об'явили про евакуаційний потяг, що прямує в напрямку мого міста. Я прийняла рішення не чекати вечора і сіла в нього. В сумці знайшла шоколадку "Bounty". Це єдине, що я їла в той день. Тоді я взагалі не відчувала голоду.

Я постійно була на зв'язку з батьками. Мала потребу чути, що з моєю донькою, яка була з ними все добре. В перші години 24 лютого я знала, що наше місто вже було окуповано рашиською ордою. Але я повинна була врятувати батьків і донечку.

Потяг їхав дуже довго. Люди сиділи на сидіннях і на підлозі. Ми їхали в повній темряві, світло вимкнене і вікна зашторені. Він постійно змінював напрямок. Іноді він просто зупинявся і довго стояв і знову змінював напрямок. Ніхто не знав, куди ми зможемо доїхати. Але я знала тільки одне, що я повинна якнайближче дістатися до моєї донечки. Моя кицька навіть не дала про себе знати на протязі всього часу. Вона сиділа тихенько в кошику.

На наступний вечір ми доїхали до одного міста. Далі вже було їхати неможливо, бо територія була підконтрольна рашистам. Я зателефонувала своїй колезі, яка в ньому проживала і запитала чи можу переночувати у неї. Вона сказала, що якщо я знайду таксі і доберуся то так, але я чула в її голосі, що вона цього не хоче. Тож мені довелося повернутися на вокзал. Там ще знаходилася група людей з якими я їхала в потязі. Ми вирішили, що переночуємо в готелі, а вже вранці доберемося до нашого міста. Так і зробили.

Рано в ранці ми повернулися на вокзал. Коли туди приїхали каси не працювали, людей не було, і це місто вже було під окупацією. До нас підбігла налякана жінка керівник вокзалу. Повідомила, що вже жодні потяги не будуть їздити, що лінії розбиті, на дахах снайпери, нічого не можна знімати на телефон і провела нас в бомбосховище. Ми рухалися повільно, іноді кидаючи погляд на снайперів. Вони весь час тримали нас на прицілі, але не вистрелили. В бомбосховищі була їжа і вода, але там залишатися було небезпечно. Ворог міг вдарити ракетою в будь-який момент. Перепочивши ми прийняли рішення знову повернутися в готель. Виходили поодинці, щоб ворог нас міг бачити. І всі разом пішки дійшли до готелю.

В готелі нас одразу нагодували, показали підвал, який вони вже облаштували для житла. Ми піднімалися на поверхню, коли вщухали постріли і вибухи тільки для того, щоби поїсти. Волонтери (на цьому місці всі клієнти плачуть), вони дізналися про нас з місцевих груп. Директор готелю написав в групу, що в нього є люди, які не змогли виїхати. Волонтери, які жили ближче до готелю, почали добиратися до нас і приносите все необхідне: їжу, воду, засоби гігієни, білизну. Ми мали все від волонтерів. Весь інший час ми перебували у підвалі. Двері готелю залишили відкритими, щоб не провокувати кацапів. Навчилися відрізняти звуки різної зброї.

Одної ночі нас так обстрілювали, що ми не знали чи виживемо. І чомусь в цю ніч пригадалася історія, яку мені розповідала моя бабуся в дитинстві про голодомор, про совіти, про війну. Я була малою і не серйозно сприймала її розповіді. Але зараз, зараз я їх пригадала всі. У мене почалася істерика. Я довгий час просила пробачення у бабусі за мою неуважність, як мені шкода, що я їй тоді не вірила. І ось все це відчуваю на собі. Я відчула, як її душа наблизилася до мене, обійняла і тоді зрозуміла, що ми виживемо. Так ми провели багато днів в цьому готелі. Люди з якими я опинилася в цій ситуації стали мені найріднішими людьми на світі.

Вже тоді ми були підписані на місцеві групи телеграму. Мені треба було дістатися донечки. Дізналася, що окупанти дають коридор для виїзду. Один із волонтерів погодився нас відвезти. Ми виїхали і тоді я побачила весь жах. Побачила їхню техніку. Побачила розстріляні автівки. Побачила вбитих людей, що знаходилися просто на дорозі. Мене сильно шокував труп чоловіка похилого віку, який був у кюветі. В один момент по нам почали стріляти. Пуля не попала в машину, але якийсь камінчик потрапив у лобове скло. Нам пощастило, що водій був колишнім військовим і знав, як треба поводитися в таких ситуаціях. Він вимкнув фари, проїхав вперед і прижався до обочини. На вулиці вже темніло. Потім ми їхали без світла весь час. Таким чином я дісталася дому і зустрілася з рідними. Ми розуміли, що залишатися в місті небезпечно, зібралися із сім’єю брата і виїхали за межи України. Але в чужині себе почувала не комфортно. До нас дуже добре відносилися, помагали з усім. Проте я відчувала ностальгію, тягнуло додому. Туга з’їдала із середини. Єдине, що могла робити це слідкувати за новинами. Як тільки нашу область звільнили одразу повернулися з донечкою.»

Під час сильного стресу у людини, може пробудитися стара психологічна травма. Людина спостерігає за своїми новими станами, які її турбують, але не може зрозуміти що це і як з цим впоратися.

Так і в цьому випадку, після потрапляння під окупацію ворога, у людини пробудилася психотравма "заборона на почуття". Ми знайшли ядро травми, яке знаходилося у відносинах з татом і пропрацювали його.

В травматичній ситуації в дитинстві відбулося роздвоєння свідомості на частини. Де одна частина діє і не відчуває, а інша за цим всім спостерігає. Тому дозволили, після стількох років, поспілкуватися частинам між собою і повернутися до цілісності.

Давайте розглянемо, що це за травма задля розуміння, як може відбутися дисоціація:

"Мені років чотири. Ми у селі у бабусі. Тато мав зустрітися зі своїми однокласниками у клубі. Мама не захотіла йти на цю зустріч. У неї була потреба відпочити. Тож вони вирішили, що я піду з татом. В якийсь момент я опинилася сама на сходах у клуб. Я сама, а тата немає. Він мене покинув на сходах. Я налякана, плачу. Я відчуваю, що мене покинули. Мене не люблять, я непотрібна. Я сама і помру. Це так страшно і болісно..."

Це і є те, що я називаю "момент застрягання в травмі" або травма, що застрягла в нас". Все насправді було не так, як пам'ятала доросла молода дівчина. Тобто, вона навіть не пам'ятала цього випадку, просто під час трансу пробудився цей спогад. Ми ставили запит до підсвідомості показати момент, коли сталася дисоціація. Перш ніж об'єднати частини особистості нам треба їх зцілити. А для цього треба витягти справжню повну ситуацію з підсвідомості і відновити хід подій. Тож, ситуація була наступною:

Мала пішла з батьком у клуб. Бігала, бавилася серед дорослих. В якийсь момент відчула нудьгу і пішла сама на вулицю. Бігала серед квітів, чимось десь зацікавилася. Коли хотіла повернутися до тата, не знаючи добре місцевості, не змогла пригадати дорогу. Злякалася - ось і момент застрягання. Мені так страшно і всі інші емоції, я не хочу відчувати страх і нелюбов до себе, отже, цей страх не мій, він належить іншій мені... Але насправді, коли батько помітив, що донечка зникла почав з іншими шукати її. Він розумів, що зона безпечна, але все одно сильно злякався. Коли її знайшов, (а для неї було дуже важливо, щоби саме він її першим побачив, момент зустрічи очима і т.і.) підхопив на руки і сильно притискав до себе. Відновлення пам'яті цієї частини ситуації, відчуття, що за тебе турбувалися, що тебе люблять і бояться тебе загубити - і є справжнім процесом зцілення. Тільки після цього ми маємо право об'єднати дві частини себе задля відчуття цілісної людини, яка діє і відчуває одночасно.

Результат такої роботи Ви почуєте у відео відгуку клієнтки. Нам знадобився один сеанс тривалістю 4 години. Через воєнний стан обличчя замасковане.

Більше відео відгуків ви знайдете на головній сторінці.

Від усіх, жінок і чоловіків чую на наступний день однакову фразу - я сам собі посміхаюся всередині. Бажаю, щоби ми всі українці посміхалися в середині і назовні задля щасливого і здорового майбутнього нашої держави.

Всі консультації пов'язані з мокшинським нападом провожу безоплатно. Кожен з нас працює своїми інструментами. І у всіх нас одна ціль - здорове і щасливе майбутнє України. Якщо вас щось турбує звертайтеся, будемо шукати причини разом. Разом завжди краще ніж одному.

Відео відгук на You Tube