ПТСР війни: депресія, відчуття неспроможності, апатія

«24 лютого. В цей день я мала їхати в гості до моїх знайомих. В нашому районі міста не було чутно вибухів. Я поснідала разом із моєю мамою. І вже ближче дев’ятої години телефоную моїй знайомій, щоби поздоровити її й домовитися про зустріч. Вона здивувалася, що я ні про що не знаю. Повідомила мене, що їх бомблять і попередила, що вони приїдуть до нас, щоб я на них чекала. Для мене все це було дуже дивно.

Через деякий час її чоловік привіз знайому і дітей, а сам, кудись поїхав. Ми розуміли, що залишатися в багатоповерхівці буде небезпечно й вирішили піти в гараж. Коли ми добиралися гаражу знову зателефонував чоловік і сказав, що треба шукати бомбосховище, приїхав і забрав нас. Цієї ночі ми переночували в підвалі школи, в якій я вчилася. Там було дуже холодно. На ранок я пішла додому аби взяти ковдри і гарячого чаю з бутербродами. Коли повернулася до школи там була така велика кількість людей, що я вже не могла потрапити всередину. Люди були від входу до підвалу. Зателефонувала чоловіку знайомої і він сказав, що треба їхати далі, що школа вже є небезпечним місцем для укриття.

Отже ми виїхали за місто. Там у мене є маленький дерев’яний будиночок. В ньому немає навіть підвалу. Ми туди приїздимо тільки в літку, тож він не придатний для зимівлі. Чоловік моєї знайомої добре орієнтувався в тому, що відбувається. Він одразу пересунув меблі аби заблокувати вікна. Дорослі весь час перебували по кутках кімнати, а діти жили під ліжком. Ми всі виконували його накази без суперечок. Більшість людей з цього населеного пункту виїхали, залишилися одиниці. Так залишилася родина моїх сусідів, вони тут жили на постійній основі. Цей населений пункт також опинився під окупацією і періодично обстрілювався.

У моєї сусідки була старенька хвора мама, а також чоловік похилого віку зі слабким серцем, тому вона і не могла виїхати. Її чоловік в минулому був військовим. Одного дня приходить сусідка і каже, що їй здається, що її мама померла, але вона спантеличена і просить мене, щоб я подивилася. Вже в той момент у нас були заборонені похорони. Ми винесли тіло її мами в літню кухню і чекали, коли нам дадуть дозвіл на те, щоби можна було придати тіло землі. Потім ми збили труну із старих меблів і поховали тіло в городі.

Чоловік моєї знайомої постійно, кудись ходив. Це були тяжкі моменти очікування доки він повернеться. Одного дня він сказав, що їдуть, що тут більше не можна залишатися і він має вивезти дітей і дружину в безпечне місце. Ми з моєю мамою не хотіли їхати і залишилися в будиночку.

Тієї ночі я почула, що хтось гримає в двері. Я боялася відчиняти, але розуміла, що краще це зробити. Відчинивши побачила мою сусідку, яка повідомила, що і її чоловік помер і що вона боїться бути сама вдома. Ту ніч ми провели в її будинку. На ранок повернулися додому. Мама почала топити в грубці, а я пішла до іншої сусідки. Інші сусіди збиралися виїздити з окупованого села. Світла і зв’язку вже не було. Тут вже розбомбили ферми, будинки, школу. По нашому будинку на всю стіну пішла тріщина. Я відчула, що і нам слід їхати з ними. Прибігла додому, залила вогонь в грубці водою (і в цей момент спрацював тригер темряви) і сказала мамі, що ми повертаємося в місто. Тим часом побігла до сусідки і допомогла їй перетягнути тіло її чоловіка в літню кухню.

Ми дуже довго їхали до міста, але нам вдалося це зробити. Ці люди нас висадили на автобусній зупинці якомога ближче до нашого помешкання. В ті дні комендантська година починалася рано і їм ще треба було добратися додому. Зрозумівши, що транспорт не ходить ми рушили додому пішки. По дорозі зупинилася автівка, за кермом був незнайомий чоловік. Коли він дізнався звідки ми вибралися у нього на очах з’явилися сльози. Ми сіли в його автівку і він нас відвіз додому. Він був волонтером, розвозив їжу, воду, ліки та інші речі людям, що перебували в місті. В машині у нього залишилася тільки одна упаковка води, він наполіг, щоб ми її взяли і вибачався, що немає нічого іншого запропонувати. На наступний день він привіз нам продукти і гарячу їжу. Його поведінка, його бажання допомогти настільки сильно мене розчулили, що з очей лилися сльози. Я йому повідомила, що збираємося покидати місто, що вже завтра нас тут не буде. Київ постійно обстрілювали. Залишатися було небезпечно.

На наступний день ми виїхали з міста евакуаційним потягом. Моя донька живе за кордоном і вона наполягала, щоб я з чоловіком негайно приїхала до неї. Мама відмовилася їхати і залишилася у мого брата. Коли дісталися Закарпаття нас зустріли волонтери. Якщо б ви знали, як ці незнайомі люди за нас піклувалися. Вони нас одразу нагодували гарячою їжею, незважаючи на те, що була темна ніч. Ці люди не спали, вони приїхала в ночі на кухню, щоб приготувати свіжу гарячу їжу для нас, бо їм повідомили, що прибуде евакуаційний потяг з біженцями! Мені здається, що я за все своє життя не зустрічала таких добрих людей. Я навіть не знала, що такі люди існують. Вони надавали нам всіляку допомогу: матеріальну, психологічну, медичну тощо.

І нарешті ми дісталися нашої доньки. Тут все добре. Нам надають всю допомогу в якій ми маємо потребу. Здавалося, я зараз знаходжуся в цілковитій безпеці. Тут немає російських танків, солдат, не літають ракети. Але вже чотири місяці не можу змусити себе піднятися вранці з ліжка. Повна апатія. Життя не приносить задоволення. І спати не можу і жити не виходить. Будь-який звук на вулиці мене лякає. Чую літак і завмираю. Перші дні, коли чула прибиральну автівку о четвертій ранку повзла на колінах на балкон і дивилася в шпарку. І здається я вже знаю, що це звук прибиральної автівки, але тіло все рівно завмирає.»

Пропрацьовуємо ПТСР. Під час ненормальної стресової ситуації, а війна не є нормальною ситуацією для людини і для її психіки, часто підсвідомість нагадує, що щось подібне вже було в житті людини. Але без трасового стану тяжко дістатися ключового моменту. В момент, коли лила воду на вогонь спрацював тригер темряви. Саме в цей момент з’явилася апатія і пробудилося відчуття неспроможності. Бо маленька дівчинка не могла сама себе захистити від дорослої виховательки у віці 5 років. Але давайте по черзі. Починаємо регресію в часі і шукаємо початок травми «я нічого не можу зробити, я не можу себе захистити бо я занадто слабка» (ядро).

«Мені 5 років. Вихователька в дитячому садочку наполягала, щоб я з’їла хліб з медом. Я терпіти не могла мед. Вона мене закрила в темній коморі. Спершу мені було лячно, я боялася і плакала. З часом мої оченята звикли до темряви. Я побачила ляльок в коморі. Почала відривати маленькими шматочками хліб і всовувати в ротики ляльок. Через якийсь час вихователька мене випустила з комори і сказала – бачиш, якщо захочеш можеш з’їсти хліб з медом. В той день за мною прийшов дідусь. Я йому все розповіла. І він сварився на виховательку...»

Це називається когнітивним викривленням  — це те, як мозок переконує нас у чомусь, що не відповідає дійсності. Наприклад, якщо ви пережили недогляд чи психологічне насилля в дитячому віці, ви можете вважати світ небезпечним місцем. Через те що в минулому ви почувалися безсилими, ви схильні недооцінювати власну спроможність діяти перед лицем небезпеки, а отже, відчувати, що в складній ситуації ви нічим не можете зарадити і допомогти собі. Вважатимете, що надто слабкі, щоб захистити себе.

Так, маленька дівчинка не могла сама себе захистити від дорослої виховательки у віці 5 років, але змогла це зробити у 60 річному віці. Хоча, як ми бачимо з ситуації, після травматичної події дідусь захистив онуку, але емоція страху має такі властивості, де ліва півкуля мозку подавляється правою, тобто є образи, але немає слів. В пам’яті застрягла картинка темної комори і неспроможність звільнитися з неї, а всі інші моменти, як саме розгорталася ситуація далі зникли із свідомості. Отже людина прожила все своє життя з відчуттям слабкості й неспроможності, там, де вона могла досягти успіху вона здавалася, бо в її підсвідомості застрягла пам’ять маленької дівчинки, яка постійно давала про себе знати в момент реагування. Під час воєнних дій цей тригер сильно вплинув на цілковиту особистість людини забороняючи жити повним життям, доки вона не виправить цю ситуацію, або увійде в депресивний стан...

Насправді вся гіпнотерапія побудована на когнітивному викривлені пам’яті свідомості. Як я вже писала раніше, регресія – це не є повернення в часі, це те, що живе зараз в нас, в цей самий момент і турбує нас задля відновлення справедливості і повернення себе собі. Тобто повернення тої часточки енергії, що залишилася там в п’яти річному віці задля виправлення ситуації.

Вже пройшло півтора місяця після нашої консультації. Консультація була затяжною за часом, бо доросла людина має більший життєвий досвід ніж молода особа. Людмила повернулася до повноцінного життя, насолоджується моментами і обмірковує плани на майбутнє. Всі прояви ПТСР залишилися в минулому.

Відео відгук після консультації ПТСР Ви можете подивитися нижче,

а також на моєму каналі YouTube